|
    
|
Назад Моє маленьке щастя Вітер розкуйовджував гілля дерев, зривав з них останні листочки, які дивом все ще якось чіплялися на голі розчепірені руки-віти, обриваючи їх, розсипаючи, наче розірвані перли з намиста, у різні боки. На асфальті у лікарняному дворі блищали великі замерзлі калюжі, одинокі перехожі перестрибували через них, намагаючись не провалитися та не промочити ноги. Холодний вітер з дощем та снігом пронизував аж до кісток… А мені було не до того. Я йшла, міцно тримаючи долоньку маленького Нікітки у своїй, і здається зовсім не помічала ні цієї зимової хуги, ні усіх тих багатьох цікавих очей, які — хто з вікон дитячого відділення, а хто прямо від дверей приймального покою дивилися нам услід. Я йшла, немов по гарячому вугіллю, й від хвилювання навіть не подумала, що малому може бути холодно. Тільки за ворітьми лікарні до мене долинув тихенький, але такий вже дорогий голос: “Мамусю, а рукавички для мене не забула ?”. Того дня у мене в серці оселилося щастя…
Щастя… Яке воно, на що схоже? Може на метелика, а може, й на пташку...а, може, на золотистий клубок радості? Цього напевне не знає ніхто. Знаємо лишень, що воно ходить поміж нас, людей, і шукає собі притулок. Бо дуже хоче бути корисним. Не всім, звісно, бо зробити всіх однаково щасливими навіть йому навряд чи вдалося б. Отож і шукає дім чи родину, де б оселитися: тих, хто вже давно перестав вірити у його існування і в те, що з ним, щастям, завжди легко та весело. І таки знаходить…
Той день, коли все сталося, коли у страшній катастрофі постраждала близька мені людина, я пам’ятатиму все своє життя. Виходила з його палати, аби вже в коридорі не стримувати сліз, дивлячись на біль та страждання дорогої людини. Ходила лікарняним коридором, тамуючи переживання, нічого не помічаючи навколо. Та якось мій погляд упав на маленького хлопчика, який, як і я, стояв у коридорі свого дитячого відділення, притулившись до стіни, і не зводив з мене очей. “ Тобі погано? І мені теж. Я маму чекаю... ”. Наступного разу я принесла йому гостинців. Пізніше все це повторювалося знову і знову. Малий Нікітка вже не так чекав на свою рідну матір, як на мене. Зрештою, та що його народила, особливо й не поспішала до малого. Щоразу повертаючись додому, в пам’яті знову й знову зринав погляд дитячих довірливих оченят, у яких застигло одне-єдине запитання: "А ти мене не покинеш?...". Спостерігаючи за нашою такою незвичайною дружбою, медики відділення просили мене якомога рідше навідувати малого, оскільки кожні такі відвідини завдають хлопчику величезної душевної травми. І тоді я зважилась…
Ніхто не знає скільки безсонних ночей я провела у тривожних роздумах, про себе, власне майбутнє, майбутнє маленького хлопчика з лікарні, який обрав мене, і для якого я вже стала світлим оберегом, вірою в людську доброту та милосердя. Радилася з спеціалістами центру СССДМ, проходила навчання, зважувала всі “ ЗА” і “ ПРОТИ”. І таки прийняла рішення… І в один із осінніх морозних днів повернулась додому з маленьким Нікітою. Не в гості, як багато разів це робила раніше, а вже назавжди.
Людське життя сповнене несподіванок. Часто не знаєш, чого від нього чекати завтра: радості чи горя. Часом не встигаєш зрозуміти , де реальність, а де бажане видається за дійсне. Або ж навпаки — подарувати комусь свою ніжність, любов та турботу. На що сподівалася у своєму безпутному житті та горе-мати, пускаючи у світ ще одне маленьке життя? Навряд чи задля того, щоб відчути справжню радість материнства, обнявши та пригорнувши до себе цей малесенький дорогоцінний згорсточок, який простягає до тебе свої крихітні рученятка, дивиться на тебе такими довірливими оченятами, малесенькими і щирими. Згорсточок, про який треба постійно піклуватися, якого треба вчити ходити, розмовляти, їсти, з яким разом по-новому треба вчитися жити. Все те, що мала б дати своєму синові та жінка, котра зветься біологічною мамою Нікіти, ось вже п’ятий рік даю я, його прийомна мама.
Кажуть, до материнства треба звикати поступово. Саме тому я сьогодні вдячна в першу чергу своїм батькам, своїй дорогій та коханій людині, яка на сьогодні вже є моїм чоловіком за їхнє розуміння, підтримку та… терпіння. Адже в ситуації, що склалася, тоді мусили вчити і вчитися всі. Так, найважче звичайно було мені, але я жодного разу не пошкодувала про свій вчинок. Просто боялася не впоратись, щоб якимось своїм вчинком чи бодай словом не відвернути від себе хлопчика, не втратити його довіру. Багато спостерігала, переймаючи досвід своїх знайомих родин, у яких підростають діти, читала багато спеціальної літератури, навіть ще одну, спеціальну освіту отримала, отримувала підтримку від спеціалістів центру СССДМ. Утім, зараз усі ці хвилювання залишилися далеко позаду. Нікітка — улюбленець не лише нашої родини, а й усіх наших знайомих. Більше того, спостерігаючи за взаєминами, що склалися в нашій дружній родині, у декого зі знайомих теж з’явилось бажання подарувати радість родинного тепла дитині-сироті. А відтепер я ще й частий гість притулків для дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування, завжди буваю там з гостинцями-подарунками, добрими словами.
Ось таке воно, моє маленьке щастя...
Ірина Басенко, прийомна мама
Назад | 
 :   
|